АФИША - ВЫСТАВКИ


Открытие выставки лауреатов международной премии И. Ю. Репина 2012 года – Кондрашов С., Мамедов К., Ерофеева О., Моргунов И. Презентация выставки состоится 19 июля 2013 года в 16:00 в помещении Харьковского художественного музея, по адресу ул. Совнаркомовская, 11.


Авторитетні і досвідчені художники, вони володіють і працюють майже у всіх видах і техніках монументального мистецтва. Це енкаустика, емалі, батік, мозаїка та інше. Вони одні з небагатьох у Харкові, хто працює у техніці левкасу. Ними розроблено власний авторський варіант із живописно-технологічними особливостями, своїми поглядами, навіть філософією, за якою вони реалізують у цій старовинній і рідкісній нині техніці єдність живопису і графіки, відчуття оновлення і сучасного її звучання на нинішньому етапі образотворчості. Їх левкаси (у цій техніці працюють нарізно, на відміну від монументальних робіт), дійсно різні, та об’єднує їх одне – живописна сила, відчуття маси, виразності контурів, що створює враження динаміки самого життя, передано за допомогою складної і вишуканої палітри улюблених кольорів – рожевого, коралового, горіхового, фісташкового, вранішньої зорі. Темпера з її благородством відтінків, приглушеністю кольору, матовою фактурою поверхні надає їх роботам неповторного смаку – відчуття аромату часу, колористичного ладу і враження декоративної краси старовинного гобелену. Це дійсно їх інтелектуальний живопис, насичений відвертими цитатами з європейського мистецтва, з пізнаванними символами і образами, творчо переосмисленими і переробленими у власний глибокий закодований зміст, глибинне бачення суті зображуваного.  

У захопленні технікою левкасу, становленні свого власного почерку велику роль відіграла поїздка до Бельгії, знайомство з її музеями – і зараз Ольга і Ігор згадують високу енергетику полотен північної Венеції, геніїв північного Відродження – Яна Ван Ейка та Брейгеля, Ван Дейка та Рубенса. Барокова динаміка руху знайшла потім втілення у любові до крупних мас, різкому боковому світлі, зображенні персонажів у рідкісних ракурсах, фрагментарних композиціях, спалахах світла, архітектонічних ефектах.

Саме левкас, дошка, як абсолютна противага полотну, дала можливість у багатошаровому темперному живопису залишити момент таємниці, недомовленості, певного стану душі. Звідси і характер живопису, його переливчастої поверхні, своєрідної „іскристої” темноти.

Олині твори – вічний карнавал, гра, іскрометність, жіночність. Вони більш насичені деталями, відчуттям певної мозаїчності кольору, у них більше цитат, символів, враження калейдоскопічності – як осколки різноколірного скла, вітражі, спалахи дорогоцінних фарб, де переважає все-таки живописне начало: „Гра”, „Корабель”, „Млини”, „Полуденний поцілунок”, „Сорочинські музиканти”, „Сомнамбулічний романс”, „Літнє кафе”, „Перевіз”, „Біля колодязя” та інші.

У Ігоря переважає об’ємність, пластичність, форма, більш графічне начало, з використанням багатьох притаманних цьому виду мистецтва прийомів – робота пером, продряпування, що, як графічна сітка покриває всю роботу. Його улюблені ремінісценції – античність, ренесанс, бароко. Це відбувається як на рівні сюжетно-тематичної основи, так і на рівні візуальному – могутньої пластики, на кшталт мікельанжелівських скульптур, любові до крупних мас та їх контрастного співставлення. За колоритом вони більш стримані, монохромні, улюблені поєднання – різні відтінки синьо-голубого, золотаво-брунатного, жовто-коричневого, їх динаміка більш філософічна –самоіронія, запитання без відповіді, двоїстість почуттів. „Падіння Фаетона”, „Переможець”, „Луна”, „Каріатиди” – при всій могутності їх пластичної статури вони зовсім не стійкі конструктивні основи, а навпаки, на хитких кулях, які, тріскаючись самі, зрушують і їх. Більш медитативно-споглядальними, сповненими відчуття своєї принадності і краси, де жінка виглядає як спілий, зрілий плід, є диптих „Ранок-вечір” у кольорах ранішньої зорі і призахідних променів сонця: „Адам і Єва”, „Вранішня зоря”.

Багато часу митці проводять у селі Малий Перевіз – славнозвісних Хатках, де цілий рік живе колонія художників, де місцевість – річка, луки, ліс справді сповнені всіляких чудес – здається, часи, події, пригоди гоголівських персонажів та сам уклад життя села зовсім не змінились.

Хатки – дійсно благословенний край, гоголівські місця. За 20 кілометрів знаходиться садиба Гоголя-Яновського, де жив і працював Микола Васильович. Якщо ви зберетеся поїхати до Хаток, Шишаків або Перевозу, перечитайте „Вечори біля Диканьки”, і ви переконаєтесь, приїхавши сюди, що дійсно мало що змінилося в характері українського пейзажу, розміреності життя людей цих місць. Багатьох художників це місце притягує не тільки красою природного рельєфу – чергування пагорбів, ріки, лісу. Тут дійсно вітає той дух народу, втілений у піснях, смішних розповідях, пересипаних міцним гумором. Тут історія переплелася і з сьогоденням, перебуваючи з ним в органічній єдності. З-за пагорбів Хаток гарної погоди можна побачити куполи Преображенської церкви у Великих Сорочинцах – шедевру українського козацького бароко, збудованої коштом гетьмана Данила Апостола, де і понині знаходиться чудовий іконостас – один із кращих в храмах України. У 30-х роках минулого століття Михайло Дерегус, який, за розповідями жителів села, мандрував Україною на волах (масні місцеві чорноземи дозволяли пересування тільки таких „степових Колумбів”), заново відкрив Хатки для мистецької спільноти – там була колись дача письменника В.Г.Короленка, яка стала на півстоліття творчим осередком етюдної практики художників і студентів Харківського художньо-промислового інституту. Саме тут у студентські роки досить своєрідно проходив медовий місяць Ігоря і Ольги – у старовинній хаті під соломою, невтомній праці над етюдами, вечірніми прогулянками і співами. Поступово дача Короленка ставала культурним центром, місцем спілкування і розвитку дітей і молоді, творчості і юнацьких розваг – в різні роки було організовано чотири дитячі виставки, сім спектаклів та інших мистецьких заходів.

Ольга та Ігор визнають, що на благословенній Сорочинській землі можна черпати сюжети нескінченно, про що свідчать назви творів – „Сорочинська муза”, „Сорочинський ярмарок”, „Івана Купала”, „Перевіз”, „Ранковий чай”, де „чаювання”, тобто сніданок перетворюється на своєрідний спектакль, де одні приходять, інші вже йдуть, і так до обіду обговорюються всілякі проблеми – від живописних до садівничих та демонологічно-містичних, якими пронизана ця місцевість.

Цілком серйозно розповідають, як багатьох (хоча б один раз!) „водило” у лісі, який просвічується наскрізь, як блукали біля озера і вранці не могли втямити, як вони попали додому та про інші фантасмагоричні пригоди. Причому, самі герої цих пригод воліють відмовчуватися, зате дуже охоче про це розповідають свідки їх неймовірного повернення „звідти” додому. Дійсно, фантасмагоричність цих місць надихає, і митець має бути щасливим, коли він живе і творить там, де писали колись Гоголь і Мартинович, Вернадський і Короленко, Василь Кричевський та численні майстри харківської художньої школи. Не випадково реальність переплітається тут із сюрреалістичними сценками, ремінісценціями народних картин. Це роботи Ольги Єрофієвої „Сорочинські музиканти”, „Перевіз”, „Німфа в селі Хатки”, „Млини”, „Сорочинський ярмарок”, „Полуденний поцілунок”. Невипадково одна із цих робіт була високо поцінована на міжнародній виставці „Пан-Україна – 95”, де Ольга отримала другу премію та звання лауреата. Саме через Хатки наприкінці 80-х – початку 90-х років, які стали для них знаковими, відбулося нове бачення українських традицій – дякуючи справжнім митцям, талановитим художникам, великим українцям і справжнім друзям – Ф.Гуменюку, М.Макаренку, О.Бородаю. Їх по-справжньому талановиті, національно-спрямовані твори відкрили для них Україну, навчили її любити, писати про неї, використовуючи свою власну концепцію, атрибутику, семантику і символіку.

Монументальні роботи роблять разом, де за основу покладено принцип „асоціативного традиціоналізму”, а стилістично переважають кращі орнаментальні і колористичні традиції народного мистецтва та українського модерну.

Монументальним творами займаються з кінця 70-х років, за цей час ними виконано низку відповідальних проектів державного рівня у Дніпропетровську, Харкові, Києві, Полтаві. Це розпис „Людина та природа” у Будинку природи міста Дніпропетровська (1980 р.), мозаїчне панно на станції „Історичний музей” харківського метрополітену (1984 р.), цикл розписів „Дитячі забави” у Дитячому пульманологічному санаторії міста Харкова (1987 р.), і справжнім визнанням майстрів стало панно „Птахи та квіти” (мідь, емалі) нової станції метро „Ботанічний сад” у Харкові, відкритої на честі 350-річчя міста (2004 р.). Цій, безперечно, значній події передувала велика напружена творча і технологічна робота у Києві з виготовлення емалей. Дійсно станція справляє враження квітучого саду – з квітами і птахами, різноманітними відтінками синього, голубого, рожевого, бірюзового, лимонно-жовтого, де все закомпоновано у вертикальні видовжені панно, а улюблені у символіці модерну лілії та іриси, вирішені композиційно у вигляді пишної гілки, на зразок традиційного дерева життя. Цей же принцип „асоціативного традиціоналізму” покладено в основу всіх їхніх монументальних творів, де складовими є кілька основоположних принципів – прорив у простір і водночас – неглибокий об’єм, підтримка площини стіни, підбір кольорів, дуже часто абсолютно неспівставних, але органічно-звучних і гармонійних у загальному контексті.

„Гостя із майбутнього” – одна із їх спільних картин, де за столом розмовляє, цілується, спілкується галаслива компанія. І тільки Мона Ліза одна зберігає спокій, незворушно склавши руки, приваблюючи своєю таємничою посмішкою. Як у вічну загадку мистецтва захоплено вдивляється у неї художник – як у справді послання з минулого і таку ж вічну гостю з майбутнього. Такими і є Мистецтво і твори справжніх митців, якими може і має пишатися українська образотворчість – Ольга Єрофієва та Ігор Моргунов.



О.Й.Денисенко, мистецтвознавець, зав. відділом ХХМ,

член ХО НСХУ